Скажу вам дещо.
Ми, жінки, іноді справді вміємо ускладнювати собі життя.
Чогось хочемо.
Чекаємо.
Подаємо сигнали.
Потім ще кілька сигналів.
А наприкінці злимося, бо він… не здогадався.
Ну що ж.
У чоловіка немає кришталевої кулі. 😉
І пишу я це як жінка, яка теж не завжди одразу все говорить.
Хоча з моїм характером і овнячим темпераментом я довго не витримую. Якщо щось лежить на серці, рано чи пізно воно з мене вирветься.
Іноді навіть швидше, ніж я планувала.
«Він же мав би знати»
Це, мабуть, одне з найпопулярніших речень у стосунках.
Він же мав би знати, що щось не так.
Мав би помітити, що я сердита.
Мав би знати, чого мені треба.
Мав би здогадатися, чому я мовчу.
Добре.
Але звідки?
Справді, іноді ми чекаємо від іншої людини умінь, яких, мабуть, ще не пропонують навіть найновіші технології.
Читання думок.
А потім лунає класика:
– Що сталося?
– Нічого.
Звісно, «нічого» означає, що трапилося щонайменше сім речей, але ж зараз ми не будемо їх пояснювати. 😂
Знайоме?
Мені – так.
З потребами ще важче
Про те, що ми сердимося, іноді ще скажемо.
Але сказати:
«Мені цього бракує».
«Я хотіла б чогось більшого».
«Цього я не люблю».
«А ось це якраз дуже люблю».
І раптом стає трохи важче.
Особливо коли розмова стосується близькості.
За роки керування компанією я бачу, що люди вміють ставити справді сміливі запитання – за умови, що їм не доведеться ставити їх власному партнерові.
Анонімно?
Прошу.
Пошуковик?
Ще краще.
Розмова за столом із людиною, з якою ми вже кілька років разом?
І раптом усі втрачають голос. 😉
Чого ми, власне, боїмося?
Мабуть, насамперед оцінки.
Що хтось подумає:
«Що це їй раптом стукнуло в голову?»
Або:
«Досі було добре, а тепер їй щось не підходить?»
Але ж наші потреби змінюються.
Ми змінюємося.
Наше тіло змінюється.
Наше життя змінюється.
Те, що було важливим десять років тому, сьогодні може мати значно менше значення. І навпаки.
Я не бачу в цьому нічого дивного.
Дивнішим мені здавалося б упродовж наступних років вдавати, що все чудово, якщо це не так.
Ні, не треба скликати збори правління
Як підприємиця я люблю конкретику.
Але навіть я не вважаю, що розмову з партнером треба починати зі слів:
«Нам треба поговорити».
Бо вже від цієї фрази хочеться втекти. 😉
Не треба готувати презентацію.
Не треба мати три сторінки нотаток.
Не треба починати з великої промови.
Іноді досить:
«Знаєш що? Хочу тобі дещо сказати».
І сказати.
Просто так.
Я сама теж не завжди все роблю ідеально
Ну гаразд.
Теоретично я ідеальна й єдина на світі – але ви вже знаєте, що це моя версія з гумором. 😉
На практиці я звичайна жінка.
Іноді щось скажу надто швидко.
Іноді спершу розізлюся, а вже потім спокійно думаю, чого мені, власне, хотілося.
Іноді, мабуть, і я хотіла б, щоб інша людина сама знала, чого мені треба.
Але з віком дедалі більше доходжу одного висновку:
легше сказати, ніж чекати, поки хтось здогадається.
І стосується це не лише стосунків.
Це стосується життя.
А що з близькістю?
Тут мені здається, що ми досі на кілька кроків позаду.
Можемо говорити про дієту.
Про тренування.
Про процедури.
Про операції.
Про гроші.
А коли постає тема власних потреб у близькості, раптом стає ніяково.
А якщо інша людина має знати, що нам підходить, ми колись маємо їй про це сказати.
Не кожна жінка любить те саме.
Не кожен чоловік любить те саме.
Єдиної інструкції не існує.
І, можливо, саме тому стосунки іноді такі складні.
Якби інструкція існувала, її, мабуть, давно продавали б разом із пультом від телевізора. 😂
Ще одне: «ні» теж треба вміти сказати
Говорити про свої потреби – це не лише говорити про те, чого ми хочемо.
Іноді важливіше сказати:
«Ні».
«Не маю бажання».
«Цього я не хочу».
«Мені це не підходить».
Без вигадування п’ятнадцятихвилинного пояснення.
Не кожна відмова означає проблему у стосунках.
Не кожна розбіжність поглядів означає кризу.
Іноді просто одна людина чогось хоче, а інша ні.
І все.
Що старша я стаю, то більше люблю прості рішення
Можливо, колись я більше вірила в усі ці «він мав би знати», «вона мала б відчути», «якщо любить, то зрозуміє».
Сьогодні я думаю трохи інакше.
Якщо щось для мене важливе – волію сказати.
Якщо чогось не розумію – волію запитати.
Якщо чогось не хочу – волію це позначити.
Звісно, теорія є теорія.
Життя іноді робить своє.
Але, мабуть, саме в цьому й полягає дорослішання. Не в тому, що ми раптом усе робимо ідеально.
А в тому, що трохи швидше помічаємо власні дурниці. 😉
І, можливо, менше часу гаємо на очікування, коли хтось нарешті здогадається про те, чого ми йому ніколи не казали.
Бо серйозно – кришталевої кулі в них досі немає.
І шкода.
Іноді вона дуже б придалася. 😉
